Я часто чую від військових - "цивільні нас не розуміють і не зрозуміють"
Я цивільний, з певними обтяженнями і я починаю розуміти це твердження.
Минулого тижня я спілкувався з класним лікарем, супер фахівцем та дуже приємною і високоморальною людиною, він півтора роки їздить з бригадою хірургів і в прямому сенсі цього слова "збирають" наших поранених захисників по частинах. Окрім порятунку життя, вони намагаються врятувати кінцівки, суглоби так щоб вони працювали і людина змогла максимально зберегти якість життя. Я бачив фото і відео з операцій - це виглядає дуже страшно і боляче....
І ось стоїмо ми з ним в коридорі нашого медичного центру, розмовляємо, давно не бачились і знаєте така якась ейфорія від зустрічі…
І раптом наступає якісь момент в який я починаю помічати деталі його обличчя і очі.... очі говорять більше ніж слова…
Я бачу втому в його очах, таку глибоку, наче людину привалило важкою плитою, вона його розчавлює, а він так трішки посміхається і дивиться на Вас…
Я його запитав: - Як Ви самі? А він так тихо - важко, мені стає важко вести прийом цивільних людей. Я звикаю до розтрощених кісток, розірваних суглобів, крові....
Ми помовчали…
Вам теж потрібна ротація… сказав я. Для того щоб Ви робили свою роботу добре, Вам треба відпочити. Давайте Ви поновите свій прийом у нас.
Давайте спробуємо, я розумію що мені це потрібно - відповів Він.
Ми потисли один одному руки і розійшлись.
Я зайшов в свій кабінет, сів за стіл, набрав нашого HR та попросив перетелефонувати цьому лікарю через тиждень та погодити графік роботи на лютий (4 дні).
Поклав слухавку і подумав
- Він навряд чи повернеться в клініку до закінчення війни. Він буде збирати по шматочках наших захисників, по іншому він не зможе.
ความคิดเห็น